Тяжкість клятвопорушення
Мцирі не відчуває жалю з приводу свого вчинку. Його лише засмучує думка про те, що йому судилося померти в чужій землі в становищі раба і сироти. А також на душі лежить камінь, так як він не зміг витримати вірності даної самому собі клятви.
Адже ще в отроцтві Мцирі пообіцяв, що втече з монастиря рано чи пізно, що відшукає у що б то не стало стежку в рідні краї. Він зробив все можливе, щоб досягти заповітної мети – йшов, біг, дерся, йшов, здавалося б, на схід. Однак у результаті зроблено великий круг, юнак повернувся назад, у те саме місце, звідки почав свій втечу.
Він знову опинився в оточенні не то ворогів, чи то друзів. У нього двояке ставлення до оточуючим його людям. З одного боку, вони виходили його, врятували від загибелі, готували до майбутнього життя благочестивого ченця. Але з іншого – це представники іншої, чужої йому культури. Мцирі ніяк не може прийняти монастир як свій будинок. Він робить ченцеві зізнання про те, що в його душі завжди жила одна полум’яна пристрасть – це прагнення до вільного життя.
