Дія документа
Офіційно Берлінський контракт зберігав свою силу і був легітимний аж до Балканських воєн, які тривали в 1912 і 1913 роках. Однак частина його постанов так і залишилася невиконаною, інші з часом були змінені.
Наприклад, виявилися так і не наведеними в життя реформи місцевого самоврядування, які Туреччина обіцяла провести на територіях, населених переважно християнами. До того ж виконання умов цього трактату протягом багатьох років навмисно ігнорувала уряд султана Абдул-Хаміда II. Правитель всерйоз побоювався, що реформи, якщо він на них все-таки зважиться, приведуть в кінцевому рахунку до абсолютного домінування вірмен в східній частині країни. З часом він припускав, що вірмени зможуть претендувати на свою незалежність, чого не бажав допускати.
Одного разу Абдул-Хамід II заявив німецькому послу фон Радолину, що не поступиться тиску вірменської діаспори навіть під загрозою власної смерті. Тому і не проводив ніяких реформ, спрямованих на їх автономію.
Англійці, грунтуючись на підписаної Кіпрської конвенції, направили в східні провінції Османської імперії своїх консулів, які підтвердили, що з вірменами звертаються погано і просто неналежним чином. В результаті в 1880 році відразу шість країн, які свого часу підписували Берлінський трактат, направили офіційну ноту протесту Порте, зажадавши негайного проведення конкретних реформ. Це обґрунтовувалося необхідністю забезпечити максимальну безпеку життя, здоров’я і власності вірмен.
У відповідь на це Туреччина категорично відмовилася виконувати цю ноту, зробивши якісь заходи виключно для видимості. У британському консульстві вони були охарактеризовані як “чудовий фарс”. Тому в 1882 році західні держави ще раз спробували добитися від турецького уряду конкретного плану проведення дієвих реформ. Але ця ініціатива практично в останній момент була зірвана Бісмарком.
