Захід бортництва
В XIX в. була розроблена технологія отримання цукру з буряка. Це продукт виявився більш дешевим, хоча і менш корисним аналогом меду, що дозволило йому потіснити мед на ринку.
У цей же період була доопрацьована методика виготовлення свічок з стеарину і парафіну. Подібні вироби були дешевше, ніж воскові.
Таким чином, попит на продукцію бортніков почав падати, і багатьом з них стало не вигідно займатися своїм ремеслом.
Крім того, в 1814 р. бджолярем з України Петром Прокоповичем був винайдений рамковий вулик. Це пристосуванні стало справжнім проривом в цій сфері, і ознаменувало захід як бортництва, так і колодничества.
Вулики нової конструкції дозволяли збирати більше меду, при цьому, вимагаючи значно менше витрат і часу. Завдяки цьому швидко поширилися і стали популярні на всіх слов’янських землях, остаточно “розправившись” з бортництвом до початку ХХ століття.
Де сьогодні практикується даний промисел
На даний момент бортництво – це практично забуте мистецтво. Основна проблема в тому, що воно надто трудомістке, у порівнянні з сучасною пасікою, а кількість зібраного меду і воску значно менше.
Звичайно, ходять численні легенди про надзвичайні цілющі властивості бортного меду, проте практичного підтвердження на даний момент вони не знайшли. Саме тому цей промисел, швидше, данина історії.
А між тим є ще кілька місць, де воно практикується. Так, у башкирському заповіднику Шульган-Таш і нині розташовані бортевые дерева з дикими среднерусскими лісовими бджолами.
Ще одне місце, де цей промисел ще живий – білоруська село Кудрич. Тут старожили досі займаються бджільництвом по-старому.
Також відомо, що на сьогоднішній момент у Литві проживає двоє потомствених бортніков, які не залишили рідкісне ремесло. У Польщі таких фахівців четверо.
На території сучасної України бортництвом активно займаються майстри на Поліссі. Це Сергій Жила, Володимир Андрощович і Павло Зінькевич з села Селезівка, де знаходиться природний заповідник, а також Юрій Старинський з села Князівка Рівненської області.
