Еміграція
Запорозькі козаки, які не захотіли підкоритися імператорським указом і переселитися на Кубань, щоб стати кубанським козацтвом, влаштувалися в Задунайської Січі (гирло річки Дунай), на території своїх споконвічних ворогів – турків-османів. Більше 50 років тягла своє жалюгідне існування ця Січ, не схожа навіть на тінь великої Запорізької Січі. Наприкінці першої третини XIX століття майже всі козаки повернулися в Росію, де з них створили Азовське козацьке військо. Але і тут теж щось не вийшло – через 30 років у 1860 р. це військо розформували, а бажаючі вирушили на Кубань і поповнили кубанське козацтво.
Запорізькі козаки добиралися і до Північної Америки. Одного разу вони врятували з турецького полону якогось Джона Сміта. Погостювавши у запорожців він, захопивши деяких з них, через Англію попрямував на північноамериканський континент, де заснував одне з перших поселень.
Під час закордонного походу Олександра I в 1814 р. тисяча добровольців заснувала в Гамбурзі військо Козаків Ельби». Ця традиція продовжилася після відходу козаків з Росії разом з білими арміями Денікіна і Врангеля. В Європі вони ідейно боролися один з одним, поки частина з них не замарала себе співпрацею з нацистської Німеччиною. У Новому світі та Австралії козаки створювали общеказачьи станиці і прославилися джигітівкою і хоровим співом.
