Елегія
Описуючи, які жанри в ліриці заслуговують найбільшої уваги, треба обов’язково розповісти про елегію. Це своєрідний емоційний результат глибокого філософського роздуми, який укладено в поетичну форму. Як правило, в елегії автор намагається розібратися в складних життєвих проблемах.
Елегія зародилася в давньогрецькій поезії. У той час так називали вірша, написаного строфою певного розміру, не вкладаючи в це поняття більше ніякого сенсу.
У грецьких поетів елегія могла бути і викривальною, і філософської, і сумною, і політичної, і войовничою. У римлян елегії в основному присвячували любові, при цьому твори стали більш вільної форми.
Перші успішні спроби писати елегії в російській літературі вжив Жуковський. До цього були проби пера в цьому жанрі Фонвізіна, Аблесімова, Богдановича, Наришкіна.
Нову епоху в російській поезії поклав переклад Жуковського елегії Грея під назвою “Сільському цвинтарі”. Після цього жанр остаточно вийшов за риторичні рамки, позначивши, що головним є звернення до інтимності, щирості і глибині. Така зміна добре помітна в нових прийомів віршування, які використовує Жуковський і поети наступних поколінь.
До XIX століття стало модно називати свої твори элегиями, так часто роблять Баратинський, Батюшков, Мов. З часом ця традиція зійшла нанівець, але елегійний тон залишився в роботах багатьох поетів не тільки XIX, але і XX століть.
Як класичного прикладу правильним буде розглянути саме уривок з “Сільського цвинтаря” в перекладі Жуковського.
Вже блідне день, ховаючись за горою;
Шумливі стада товпляться над річкою;
Втомлений селянин повільною стопою
Йде, задумавшись, у курінь спокійний свій,
В туманному сутінках околиця зникає…
Всюди тиша; скрізь мертвий сон;
Лише зрідка, дзижчали, вечірній жук миготить,
Лише вдалині чується рогів сумовитий дзвін.
Лише дика сова, криючись під склепінням древнім
Тієї вежі, нарікає, внимаема місяцем,
На возмутившего опівнічним приходом
Її безмовного панування спокій.
