Від великого людини до антихриста
Однією з помилок молодого П’єра було його захоплення Наполеоном Бонапартом, прагнення наслідувати йому. Спочатку він захоплюється французом, називаючи його великим людиною, захисником революційних завоювань, представляє себе в ролі благодійника, а в майбутньому і визволителя селян.
Потім, в 1812 році, він уже хоче позбавити всіх від Бонапарта, називаючи його антихристом. Прагнення героя до піднесення над оточуючими, нехай і в ім’я благородних цілей, в результаті заганяє його в духовний глухий кут. Тут автор на прикладі молодої людини підводить читача до думки про те, що неспроможними є й сліпе підкорення волі інших, і такий погляд на життя, який визнає за одними безумовне право наказувати, а за іншими – обов’язок перебувати в них у підпорядкуванні.
Цінність «негероической» життя
Молодий Безухов виступає в романі як представника інтелектуальної еліти російських дворян. Він з презирством ставиться до всього «зрозумілому» і «близького», тобто до повсякденного життя, позбавленої глобальних ідей і піднесених прагнень. Толстой називає це «оптичним самообманом», відчуженістю, нездатністю побачити нескінченну і велике в простому, можливістю бачити в ньому лише дрібне, безглузде, житейська, обмежене.
Тут у Толстого діалектика душі героя відображена в духовному прозрінні П’єра. Йому вдалося осягнути цінність буденному, «негероической» життя. Після випробуваних в полоні принижень і побаченої вивороту відносин між людьми, після відкриття їм духовності в звичайних російських людей, таких як Платон Каратаєв, П’єр багато засвоїв для себе.
Він зрозумів нарешті, що щастя знаходиться усередині самої людини, задоволення його насущних потреб. За словами Толстого, його герой навчився бачити вічне, величне й нескінченне в усьому навколишньому. Він кинув трубу, через яку до цього дивився поверх голів людей.
Однак пошук істини дається П’єру зовсім не просто. Супроводжує цей пошук моральна напруженість у кризові моменти ще більше посилюється. Нерідко молода людина відчуває неприйняття навколишнього світу, людей і самого себе. Все бачиться йому огидним, заплутаним, безглуздим. Але за бурхливими нападами відчаю слід просвітлення. П’єр знову дивиться на світ очима щасливої людини, який осягнув мудрість і простоту людських відносин.
