Берлінський конгрес – це знаменитий міжнародний конгрес, який був скликаний у 1878 році, щоб переглянути умови Сан-Стефанського мирного договору. Саме з його допомогою фактично була завершена Російсько-турецька війна, яка тривала з 1877 року. Даний конгрес закінчився офіційним підписанням Берлінського трактату. Примітно, що самі засідання проходили на території рейхсканцелярії.
Передісторія
Проведення Берлінського конгресу передував Сан-Стефанський мирний договір, який практично відразу піддався критиці з боку багатьох європейських держав. Більшість європейських країн вважали його умови неприйнятними. Наприклад, в Лондоні були переконані, що кордон з Болгарією має пролягати по Балканським хребтом. А в Австро-Угорщині відкрито заявили про порушення угод, які раніше були укладені з росіянами.
Мирна угода між Росією і Туреччиною було оформлено в невеликому містечку під назвою Сан-Стефан, яке розташовувалося в західному передмісті Константинополя. У наш час тут знаходиться район турецької столиці-Стамбула під назвою Ешилькей. Поставивши підписи під цим документом, сторони офіційно припинили військове протистояння, що зіграло вирішальну роль у звільненні балканських народів від османського протекторату. В цьому плані ситуацію вдалося переламати.
При цьому Англія разом з тієї ж Австро-Угорщиною не бажали допустити посилення російських позицій на Балканах. Також вони намагалися всіма способами загасити національно-визвольний рух, яке набирало сили на Балканському півострові, особливе неприйняття у них викликало можливе поява там слов’янської держави Болгарії. Незгода потужних європейських держав з підсумками мирної угоди по російсько-турецькій війні – основна причина Берлінського конгресу.
При цьому очевидним фактом було й те, що завершивши протистояння з Туреччиною, Росія не зможе почати нову війну проти потужної коаліції. Навіть Німеччина, яка виступала у ролі союзника, не надавала жодної підтримки. У приватних бесідах між канцлером Бісмарком і російським послом перший настійно радив погодитися на обговорення умов мирного договору на Берлінському конгресі.
Перегляд мирного договору
Фактично Петербург опинився у вимушеній ізоляції і був зобов’язаний піти на перегляд Сан-Стефанського договору. В роботі цього конгресу взяли участь представники багатьох європейських країн. Серед них делегації з Росії, Австро-Угорщини, Німеччини, Англії, Франції, Туреччини, Італії. Також були окремо запрошені представники Ірану, Греції, Сербії, Чорногорії, Румунії як зацікавлені сторони. Це основні учасники Берлінського конгресу.
Російський імператор Олександр II прийняв рішення повторити імітацію загрози британської торгівлі на морі, для чого наказав на літо 1878 року расквартировать 20-тисячні війська в Туркестані, щоб у разі необхідності оперативно направити їх в Афганістан, також всерйоз розглядалися плани вторгнення в Кашмір.
Але бажаного ефекту це не принесло. В ході Берлінського конгресу ці маніпуляції російського уряду не зіграли практично ніякої ролі.
Попередні угоди
Конгресу, який стартував у Берліні, передували кілька важливих угод. Так, у травні англійці і росіяни уклали таємний договір, який фактично визначив перегляд Сан-Стефанського договору.
Після цього Англія підписує ще одна секретна угода, на цей раз з Туреччиною, закріплюючи оборонний союз. За так званою Кіпрської конвенції Великобританія отримала право окупувати Кіпр і здійснювати повноцінний контроль над урядовими реформами в Туреччині і Малої Азії.
Взамін на це самі англійці взяли на себе зобов’язання обороняти кордони в тому випадку, якщо Росія вимагатиме з перегляду. Ще одна угода, укладена між Англією і Австро-Угорщиною, фактично визначило загальну лінію основних держав на конгресі.
Робота на конгресі
Місце голови на конгресі зайняв німецький канцлер Отто фон Бісмарк. Головні питання, які були винесені на обговорення, попередньо докладно обговорювалися на приватних зустрічах і нарадах між представниками Німеччини, Австро-Угорщини, Росії та Англії.
На чолі німецької делегації стояв Отто фон Бісмарк, англійський прем’єр-міністр Бенджамін Дізраелі, від Австро-Угорщини – міністр закордонних справ Дьюла Андраші, керівник російського зовнішньополітичного відомства Олександр Горчаков.
Основні суперечки велися про Болгарії. Територія цієї країни була визначена під час укладання угоди в Сан-Стефане. Англія і Австро-Угорщина наполягали на тому, щоб урізати її межі до можливого мінімуму. Також каменем спотикання стала Боснія і Герцеговина, на землі якої претендувала вже виключно Австро-Угорщина, а також територія сучасного Закавказзя, перейшла до Росії від Туреччини. Противниками це виявилися англійці.
Бісмарк спочатку заявив, що займе в історії Берлінського конгресу нейтральну позицію. Але насправді своїми діями підтримував Англії та Австро-Угорщини, змусивши у підсумку Росію прийняти більшу частину їх ініціатив.
Підсумки роботи
Головним підсумком роботи конгресу стало укладення Берлінського трактату. Це міжнародна угода, під яким учасники поставили свої підписи 1 липня 1878 року. Цей трактат докорінно змінив підсумки раніше укладеного Сан-Стефанського договору. Росії було завдано значної шкоди.
Результати російсько-турецької війни Берлінський конгрес повністю змінив. Він вплинув на більшість європейських держав.
Положення трактату
У Берлінському трактаті містилися положення, які мали велике значення. Болгарію розділили на три частини. Було утворено васальне князівство від Балкан до Дунаю, центр якого був утворений в Софії. Землі Болгарії на південь від Балкан утворили автономну провінцію Турецької імперії, центр якої був у Филиппополе. Македонія, до складу якої увійшли землі від Егейського моря і Адріатики, повернули Туреччини без змін у статусі.
Болгарія з центром в Софії стала автономним князівством, виборний глава якого затверджувався султаном за згодою основних великих держав. На час управління Болгарією зберігалося за російським комісаром, поки в ній не була прийнята конституція. Термін перебування російських військ в Болгарії обмежився дев’ятьма місяцями. А ось турецькі війська втратили можливість бути присутніми на території князівства, але воно було зобов’язане щорічно платити данину Туреччині.
У Туреччині з’явилося законне право охороняти кордони Східної Румелії з допомогою регулярних військ, які були розташовані у прикордонних гарнізонах. Албанія і Фракія при цьому залишилися за Туреччиною. На Криті, а також в цих провінціях, в Туреччині і турецької Вірменії місцеві влади були зобов’язані в найкоротші терміни провести реформу місцевого самоврядування у відповідності з регламентом 1868 року, зобов’язавши зрівняти в правах мусульман і християн.
Туреччина змушена була відмовитися від домагань на прикордонний населений пункт під назвою Хотур на користь Персії. Офіційно була визнана незалежність Чорногорії, Румунії та Сербії. При цьому територіальні прирощення Сербії і Чорногорії, які раніше були передбачені в Сан-Стефанском договорі, були значно урізані і скорочені.
Чорногорія, мала порт Антибари на Адріатичному морі, тепер позбавлялися права мати власний флот, а також здійснювати санітарний і морський контроль. Право на ці роботи передавалися Австро-Угорщини.
Територія Сербії
Берлінський конгрес та його рішення вплинули на території Сербії. Вона була збільшена, але не за рахунок Боснії, як це передбачалося спочатку, а за рахунок земель, на які претендувала Болгарія. На користь Румунії відійшла Північна Добруджа і дельта Дунаю. Австро-Угорщина офіційно отримала законне право окупувати Боснію і Герцеговину, а також мати постійний військовий гарнізон на території між Чорногорією і Сербією. Той гарнізон, який розташовувався в Новпазарском санджаке, офіційно залишався за Туреччиною.
Була великою мірою виправлена греко-турецький кордон. Така можливість була надана за результатами переговорів між двома цими країнами за безпосередньою участю і посередництвом найбільших європейських держав. Фінальне рішення про збільшення території Греції прийняли в 1880 році після передачі частини Епіру Греції і Фессалії.
За підсумками Берлінського конгресу вільне судноплавство було гарантовано на території від Чорного Моря до Залізних Воріт по руслу Дунаю. Росія ж була змушена відмовитися від Алашкертской долини і Баязета, придбавши лише Ардаган, Батум і Карс. У ньому вона була зобов’язана ввести порт вільної торгівлі, його називали режимом порто-франко. Одним з невеликих позитивних результатів цього трактату для Росії стало повернення Південної Бессарабії. З такими результатами завершився Берлінський конгрес 1878 року.
Наслідки
Значення Берлінського конгресу в повній мірі вдалося оцінити лише через кілька років. Великі зусилля російська дипломатія доклала, щоб надати загальносвітове значення вірменського питання. Важливу роль в цьому зіграв імператор Олександр II, саме завдяки його наполегливості вдалося так масштабно висвітлювати це питання на всіх рівнях. Але після Берлінського конгресу ситуація дещо змінилася. Згідно статті 61 Порту була зобов’язана негайно провести масштабні реформи щодо поліпшення становища в Османській імперії, особливо на територіях, на яких проживали корінні вірмени.
Трактат, якому присвячена ця стаття, поклав на Туреччину зобов’язання по поліпшенню положення вірменського населення, що автоматично поставило питання про необхідність допустити вірмен в коло так званих цивілізованих націй. До цього вони, як і практично всі кавказькі народи в той час, вважалися офіційно нецивілізованими. До того ж по міжнародному праву, що діяв у той період, нація, вважалася нецивілізованою, могла бути лише об’єктом дій цивілізованої нації, якій вона безпосередньо була зобов’язана підкорятися. При цьому інші сторони не мали ніякого права втручатися в їхні стосунки. Згідно з Берлінським трактатом, підписаним його учасниками, це стосувалося всіх без винятку великих держав.
Дія документа
Офіційно Берлінський контракт зберігав свою силу і був легітимний аж до Балканських воєн, які тривали в 1912 і 1913 роках. Однак частина його постанов так і залишилася невиконаною, інші з часом були змінені.
Наприклад, виявилися так і не наведеними в життя реформи місцевого самоврядування, які Туреччина обіцяла провести на територіях, населених переважно християнами. До того ж виконання умов цього трактату протягом багатьох років навмисно ігнорувала уряд султана Абдул-Хаміда II. Правитель всерйоз побоювався, що реформи, якщо він на них все-таки зважиться, приведуть в кінцевому рахунку до абсолютного домінування вірмен в східній частині країни. З часом він припускав, що вірмени зможуть претендувати на свою незалежність, чого не бажав допускати.
Одного разу Абдул-Хамід II заявив німецькому послу фон Радолину, що не поступиться тиску вірменської діаспори навіть під загрозою власної смерті. Тому і не проводив ніяких реформ, спрямованих на їх автономію.
Англійці, грунтуючись на підписаної Кіпрської конвенції, направили в східні провінції Османської імперії своїх консулів, які підтвердили, що з вірменами звертаються погано і просто неналежним чином. В результаті в 1880 році відразу шість країн, які свого часу підписували Берлінський трактат, направили офіційну ноту протесту Порте, зажадавши негайного проведення конкретних реформ. Це обґрунтовувалося необхідністю забезпечити максимальну безпеку життя, здоров’я і власності вірмен.
У відповідь на це Туреччина категорично відмовилася виконувати цю ноту, зробивши якісь заходи виключно для видимості. У британському консульстві вони були охарактеризовані як “чудовий фарс”. Тому в 1882 році західні держави ще раз спробували добитися від турецького уряду конкретного плану проведення дієвих реформ. Але ця ініціатива практично в останній момент була зірвана Бісмарком.
Положення Болгарії
Не в простому становищі опинилася і Болгарія. У 1885 році вона офіційно злилася з Східної Румелией в єдиній князівство. А ще один рік домоглася скасування порто-франко на конференції в Батумі. У 1908 році болгарський уряд офіційно оголосило про незалежність від Туреччини, проголосивши у себе царство. А ось Австро-Угорщина перетворила на анексію окупацію Боснії і Герцеговини.
Як свідчив впливовий британський історик Тейлор, Берлінський трактат став своєрідним вододілом, який передували війни, що тривали протягом майже трьох десятиліть. Зате завдяки цьому трактату на цілих 34 роки в цій частині світу вдалося встановити відносно мирний час. Як показала подальша історія, цей світ був переважно лише видимістю. Насправді весь цей час велася запекла боротьба між дипломатичними представництвами різних країн, а над Європою висіла загроза реальною і кровопролитної війни.
